Тема: "Україна в системі міжнародних відносин взимку 2013-2014рр."
08.05.2020 Завдання:
1. Опрацювати додатковий матеріал.
2. Скласти тезисний конспект.
1. Україна на зламі сучасних міжнародних процесів
2014 рік став стартовою віхою реалізації цієї стратегії з відновлення світового домінування Росії, якого вона прагне досягти до 2025 р. Євромайдан вніс певні корективи в ці плани, прискоривши їх виконання. З огляду на цю обставину Росія не встигла належним чином приготуватися до такої глобальної реструктуризації системи міжнародних відносин. Нарощення Росією антиамериканських зусиль мало відбуватися в міру послаблення США. Євромайдан і повалення режиму В. Януковича в Україні виявилися «передчасними» в глобальних планах Кремля. Тому Росії довелося відкривати антиамериканський фронт, що називається, «на марші». Росія розгорнула глобальну антиамериканську кампанію, намагаючись залучити до антиамериканської коаліції такі країни, як Китай та об’єднання БРІКС. На антиамериканській хвилі Росія шукає союзників в ісламських країнах та в державах Латинської Америки. Під прапором антиамериканізму Росія хоче залучити до своєї коаліції всіх, хто не задоволений політикою США.
Розуміючи, що США не можуть самі впоратись із цими кризовими ситуаціями, Росія пропонує свої послуги «в обмін на поступливість США в “українському питанні”». Американська адміністрація охоче йде на таке співробітництво, намагаючись виторгувати в Росії певну підтримку в розв’язанні цих міжнародних проблем. Ця віра американської адміністрації в «глобальне партнерство» з Росією, зокрема, зумовили й вичікувальну позицію американської адміністрації стосовно протидії російській воєнній агресії проти України.
Таким чином, баланс сили, який склався у світі на початок 2014 р., дав Росії підстави особливо не зважати на реакцію США на початок війни проти України. Підставою для такого переконання була впевненість Кремля в особистій слабкості Б. Обами. З поступовою втратою США свого авторитету на міжнародній арені роль Росії порівняно з периферійним положенням України в системі американських інтересів лише зростатиме. Тож В. Путін був упевнений, що Америка поступиться Україною заради збереження стратегічного партнерства з Росією.
Проекція сприйняття США як знесиленого гіганта екстраполювалась і на НАТО.Росія була абсолютно впевнена, що НАТО не наважиться втрутитись у російсько українську війну й захистити Україну. І така уявна проекція справдилась. НАТО обмежилася тимчасовим припиненням діяльності Ради «Росія – НАТО» й політико- дипломатичними заявами про неприпустимість порушення територіальної цілісності України. Розв’язуючи війну проти України, В. Путін був упевнений, що НАТО побоїться вступати у відкритий воєнний конфлікт із Росією. Тому для того, щоб нейтралізувати й дискредитувати НАТО Росія обмежилася відкритими воєнними провокаціями проти країн – членів НАТО, вдавшись до методів залякування. І справді, реакція НАТО на російську воєнну агресію у 2014р. укладалась у рамки очікуваної Кремлем, що не завадило російським військам нарощувати ескалацію бойових дій на Донбасі. Уельський 2014 р. саміт НАТО ухвалив рішення, які закріплювали пріоритет політико-дипломатичних засобів у відносинах з Росією. Було прийняте рішення тимчасово припинити відноси ни стратегічного партнерства з Росією. Україна отримала запевнення, що НАТО й надалі докладатиме політико-дипломатичних зусиль, спрямованих на підтримку її територіальної цілісності і припинення російської воєнної агресії. Що ж до реальної воєнної допомоги, то Уельський саміт НАТО передав це рішення на розсуд національних урядів країн – членів НАТО.
Що стосується Європейського Союзу, то Росія не вважає його гідним суперником. Кремль має тверде переконання, що Європі не вистачить готовності заплатити необхідну ціну для захисту своїх принципів і цінностей. Тому, розв’язавши війну проти України, і навіть повністю не окупувавши її територію, Росія цілком здатна примусити Європу визнати, що «безпеки без участі Росії не може бути». Російсько українська війна викрила глибоку кризу європейської безпеки загалом і безпеки Європейського Союзу зокрема.Таким чином, Євросоюз показав себе слабкою ланкою у виробленні згуртованого й сучасного реагування на російський виклик європейській безпеці, який виявився для Європи абсолютно неочікуваним. Завдяки такій стратегії Росії вдалося значною мірою розколоти внутрішню єдність і солідарність країн ЄС.
Війна в Україні – це, окрім іншого, результат політики потурання, яку Захід здійснював щодо Росії. Таким чином, Україна стала тим центральним майданчиком світової геополітики, окупувавши який Росія намагається змінити баланс сили і переглянути баланс інтересів, який склався в постбіполярній системі міжнародних відносин і закріплений відповідними договорами, угодами, конвенціями та іншими документами міжнародного права. Отже, кінцевою стратегічною метою Росії та наслідком російсько-української війни буде руйнація постбіполярного сві тового порядку, на якому тримається сучасна система міжнародної безпеки.
Чи усвідомила Україна цю нову геополітичну ситуацію у світі, опинившись у 2014 р. у ролі жертви російської агресії? На жаль, наша держава продовжувала дотримуватися такої лінії поведінки, як і Європа, увірувавши у фетиш дипломатії, міжнародної підтримки та міжнародного права, яке втратило свою силу, оскільки Росія продемонструвала прецедент його порушення та безкарності за подібні дії. Прикладом неусвідомлення цієї нової ситуації є віра України в силу гарантій Будапештського 1994 р. меморандуму її національної безпеки. Україна ж розглядала обіцяні в Будапештському меморандумі гарантії як найдієвіший міжнародно-правовий інструмент за безпечення своєї національної безпеки. Так, у новій редакції Воєнної доктрини України, прийнятій за часів президентства В. Януковича, центральний змістовний елемент – війна – підміняється воєнним конфліктом. Таким чином, зі змісту доктрини випадає завдання оборони країни, натомість приписується завдання запобігання та ліквідації чи нейтралізації воєнного конфлікту. Оскільки конфлікт можна врегулювати різними засобами, то зі Збройних Сил України фактично знімаються завдання організації оборони країни, а застосування воєнної сили стає другорядним завданням, тоді як пріоритет віддається політико дипломатичним та іншим невійськовим засобам. Інші положення цього розділу практично усувають Збройні Сили від заходів із запобігання виникненню воєнного конфлікту. Пріоритет на цьому етапі воєнного конфлікту віддається виключно політико-дипломатичним засобам. Основним з них є «юридично-правове оформлення міжнародних гарантій Будапештського меморандуму, наданих Україні у зв’язку з відмовою від ядерної зброї».
Зрештою, дій, до яких Україна має вдатися, щоб стримати воєнного агресора, небагато: їй слід активізувати дії в міжнародному інформаційному просторі та звернутися до Ради Безпеки ООН, інших міжнародних і регіональних організацій, впливових держав, держав – гарантів безпеки України відповідно до Будапештського меморандуму щодо здійснення заходів з недопущення застосування воєнної сили проти України. Сподіваючись на виняткову дієвість гарантій Будапештсько го меморандуму, з початком воєнної агресії Росії проти України Верховна Рада України ухвалила 28 лютого 2014 р. Постанову «Звернення Верховної Ради України до держав гарантів відповід но до Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї», в якій вона вимагала від усіх держав – гарантів відповідно до Будапештського меморандуму практичними діями підтвердити закріплені в Меморандумі зобов’язання втримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України і що жодна їхня зброя ніколи не використовуватиметься проти України. Верховна Рада закликала сторони-підписанти Меморандуму провести негайні консультації з Україною для зняття напруженості й відновлення атмосфери взаємної довіри та підтримати здійснення Радою Безпеки ООН моніторинг ситуації в окремих регіонах України, зокрема в Автономній Республіці Крим. У разі ескалації напруженості Верховна Рада вимагала від держав гарантів домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки ООН з метою надання допомоги Україні як державі учасниці Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.
Одночасно Верховна Рада України звернулася до Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй з пропозицією скликати засідання для розгляду зазначених проблем та до парламентів держав – гарантів безпеки України і міжнародних організацій із закликом направити спеціальні моніторингові місії з метою ознайомлення з реальним станом справ в Україні. Зокрема, вона запросила ООН, ОБСЄ, Раду Європи, Європейський Союз, НАТО, СНД та інші заінтересовані міжнародні структури організувати виїзні засідання своїх органів в Україні.
11 березня 2014 р. Верховна Рада України ухвалила нову Постанову «Про Звернення Верховної Ради України до держав гарантів безпеки», у якій звернулася до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії та Сполучених Штатів Америки як країн-учасниць Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї з проханням виконати свої зобов’язання відповідно до його положень та застосувати всі можливі дипломатичні, політичні, економічні та військові заходи для негайного припинення агресії та збереження незалежності, суверенітету й існуючих кордонів України. Окремо Верховна Рада України звернулася до Російської Федерації, згідно з положеннями Меморандуму, з вимогою негайно вивести війська з території України та припинення агресії проти Української Держави та гарантування її територіальної цілісності та незалежності».
Якою ж виявилася реакція міжнародних організацій та країн – гарантів на звернення українського Парламенту щодо порушення гарантій Будапештського меморандуму? Звернення до Ради Безпеки ООН не дало жодних дієвих результатів, окрім обговорення та прийняття розлогих заяв рекомендаційного характеру Генеральною Асамблеєю ООН. Жодних виїзних засідань ООН, ОБСЄ, Ради Європи, Європейського Союзу, НАТО, тим більше СНД в Україні так і не відбулося. Що ж до моніторингу, то місія ООН та ОБСЄ так і не змогла потрапити до Криму, оскільки її не пустили туди представники окупаційних російських військ, а на Донбасі спостерігачі ОБСЄ були захоплені сепаратистами та російським спецназом як заручники.
Що ж до країн – гарантів безпеки України, підписантів Будапештського меморандуму, то вони навіть не спромоглися на спільну зустріч. Більше того, одна з них (Росія) виявилася агресором, а Китай утримався від будь-яких рішень та заяв на підтримку України. Тільки з ініціативи американської сторони 5 березня 2014 р. у Парижі відбулася зустріч державного секретаря США Джона Керрі, державного секретаря Великої Британії в закордонних справах і справах Співдружності Вільяма Хейга та виконуючого обов’язки міністра закордонних справ України Андрія Дещиці. Сполучені Штати надсилали запрошення на цю зустріч Російській Федерації, проте остання відмовилася взяти в ній участь. Китай її також проігнорував. Міністр закордонних справ Франції Лоран Фабіус зустрівся з керівником українського зовнішньополітичного відомства окремо й висловив безумовну підтримку українському народу та наголосив, що Франція й надалі рішуче підтримува тиме суверенітет та територіальну цілісність України. Свою позицію Франція, як і Китай, обґрунтовують тим, що окремо вони дотримуються таких гарантій, а положення про те, що вони зобо в’язані змушувати інших країн – підписантів виконувати свої зобов’язання Будапештський меморандум не містить. Відповідальнішу позицію зайняли США та Велика Британія. Так, міністр закордонних справ Великої Британії В. Хейг запев нив українську сторону у беззаперечній підтримці його державою як країною підписантом Будапештського меморандуму суверенітету й територіальної цілісності України. Державний секретар США Дж. Керрі зазначив: «Хочу, щоб ви знали: ми надзвичайно серйозно ставимося до своїх зобов’язань перед Україною, які взяли на себе ще в 1994 р., виступивши гарантом суверенітету та територіальної цілісності вашої країни».
США, Велика Британія та Україна погодилися, що прямі переговори між Україною та Росією за сприяння, в разі необхід ності, членів міжнародного співтовариства є вирішальними для врегулювання поточної ситуації. Вони також погодилися, що міжнародні спостерігачі мають бути негайно направлені до України, зокрема до Східної України та Криму.
Реакція Росії на порушення своїх гарантій перед Україною згідно з Будапештським меморандумом виявилася надзвичайно брутальною. Так, В. Путін у своєму інтерв’ю заявив: якщо в Україні революція, то це означає, що на її території виникає нова держава, «А із цією державою й відносно цієї держави ми жодних зобов’язуючих документів не підписували». Російська делегація на саміті з фізичної ядерної безпеки в Гаазі 25 березня 2014 р., посилаючись на сфабрикованирендум у Криму та ігноруючи свою воєнну окупацію півострова, цинічно заявила: «Ми в Будапешті не брали на себе зобов’язання примушувати частини України залишатися в її складі проти волі їхнього населення". Всім очевидно, що Росія грубо й цинічно порушила всі положення Будапештського меморандуму. Замість поваги до не залежності й суверенітету та існуючих кордонів України, Росія вдалася до анексії території України та застосу вання воєнної сили в поваленні державного суверенітету, політичної незалежності країни та знищення її державних кордонів. Замість зобов’язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, Росія скоїла відверту воєнну агресію та окупувала Крим своїми військами. Зобов’язавшись утримуватись від економічного тиску, Росія розв’язала цілу серію «газових», «сирних», «м’ясних» та інших видів економічної війни, а також запровадила економічну блокаду України. Усупереч Меморандуму, згідно з яким Росія мала б домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки ООН, якщо Україна стане жертвою агресії, вона сама виступила в ролі воєнного агресора, а її офіційний представник В. Чуркін заблокував будь які рішення РБ ООН на виконання цього пункту Будапештського меморандуму. Росія також проігнорувала Меморандум, відмовившись від участі в проведенні консультацій країн – гарантів Будапештського меморандуму, пов’язаних із ситуацією воєнної агресії з боку Росії та порушенням нею своїх зобов’язань перед Україною. Отже, із ситуації війни, в яку у 2014 р. потрапила Україна, потрібно винести урок, який полягає у тому, що попри відчайдушні зусилля української дипломатії, ставка на політико-дипломатичні засоби гарантування національної безпеки виявилася перебільшеною. В умовах силової політики провідних держав світу, коли Україна опинилася на перетині геополітичних інтересів світових центрів сили, можливості політики компромісів без силової підтримки вкрай обмежені. У такій ситуації потрібна контрсилова політика, яка може будуватися на використанні впливу одного із центрів сили, а також на власних силових механізмах.
Тенденції зовнішньої політики України у 2014 р.
2014 рік був для зовнішньої політики України надзвичайно складним і водночас переламним. Завдяки Революції гідності був усунутий від влади злочинний режим В. Януковича. Проте одразу після перемоги Революції почалася російська агресія, був окупований Крим і частина територій Донецької й Луганської областей України. Відбулися позачергові вибори голови держави та парламенту. Нарешті, була підписана й ратифікована Угода про асоціацію з ЄС. Із закону «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики України» було вилучене ганебне положення про так званий «позаблоковий статус», що формально відкрило шлях для відновлення процесу євроатлантичної інтеграції. Експерти більшою, порівняно з 2013 р., мірою вважають, що Євромайдан та згодом Революція гідності позитивно вплинули на міжнародне становище України, хоча й відбулося чимало подій, які, здавалось би, були здатні похитнути впевненість декого з них у правдивості цієї тези – наприклад, недостатня підтримка ззовні України як об’єкта російської агресії.
Парадокс української ситуації полягає в тому, що набуття країною міжнародної суб’єктності відбулося в процесі втрати Києвом контролю над окупованими Росією Кримом і частиною Донецької та Луганської областей, тобто внаслідок грубого обмеження суверенітету держави на її національній території. Однак саме такі дії Кремля стосовно України примусили світову спільноту до кроків, які однозначно послідовно затвердили суб’єктність України. Це відбулося шляхом невизнання словом і ділом анексії невід’ємної частини України – Автономної Республіки Крим – і дипломатичної та економічної протидії російській агресії на території двох східних областей країни. Найвагомішим аргументом на користь ствердження нової суб’єктності Української держави постало створення на руїнах силових структур, до виникнення яких призвели дії В. Януковича та його кліки, народної армії, котра, зупинивши наступ російсько-терористичних угруповань, зірвала московський план окупації східних і південних областей України – від Харкова до Одеси – й заснування тут маріонеткової Новоросії.
У 2014 р. верхівка владної президентської вертикалі в особі П. Порошенка та його Адміністрації посилили вплив на формування зовнішньої політики України. Загалом 2014 став роком отримання нових можливостей і надій для ствердження міжнародного становища України. Відносини з Європейським Союзом після відсторонення від влади В. Януковича, Європейський Союз пішов на швидке підписання 21 березня 2014 р. політичної частини Угоди про асоціацію (раніше розподіл Угоди на дві части ни – політичну й економічну – категорично відкидався Брюсселем). Визнаючи європейські прагнення України й вітаючи її європейський вибір, ЄС підтвердив відданість ідеї політичної асоціації та економічної інтеграції України з Європейським Союзом на основі поваги до спільних цінностей та їхнього ефективного просування.
Угода про асоціацію між ЄС та Україною в цілому була підписана 27 червня 2014 р. головами держав або урядів країн Європейського Союзу та Президентом України П. Порошенком у Брюсселі. 16 вересня 2014 р. відбулася її одночасна ратифікація Верховною Радою та Європейським парламентом. Для підтримки українських експортерів ЄС продовжив час дії автономних торговельних преференцій до того самого терміну. Утім, успіх України на шляху до ЄС залежатиме вже не від уміння українських можновладців і дипломатів переконати європейців у серйозності взятих зобов’язань, а від реальних кроків, яких Брюссель очікує від Києва.
Розвиток подій в Україні протягом року значно ствердив позиції прихильників євроінтеграції. Серед перешкод на шляху європейської інтеграції України, відзначених експертами (табл. 1.2.8), абсолютна першість віддана корупції та організованій злочинності – 75%, (зростання майже вдвічі порівняно з 2013 р.); вагомими чинниками експерти вважають також повільні економічні реформи (48%) та збереження впливу «російського чинника» (47%), спадщину радянської системи мислення та суспільної організації (41%), нездатність лідерів держави визначити та втілювати на практиці стратегічні пріоритети (39%).
На тлі агресії РФ проти України оцінки співпраці з НАТО. Таким чином, на думку експертів, зовнішній політиці України в поєднанні з політикою внутрішньою впродовж 2014 р. був властивий надзвичайно складний і суперечливий характер. Передусім він був пов’язаний з Революцію гідності та її наслідка ми. Відсторонення від влади бандитського режиму В. Януковича та російська військова агресія, окупація Криму й частини Донецької та Луганської областей, позачергові вибори Президента та Верховної Ради не могли не позначитися на оцінках української зовнішньої політики.
До безумовних зовнішньополітичних здобутків 2014 р. варто віднести підписання та ратифікацію Угоди про асоціацію з ЄС, активізацію взаємин зі США, ЄС, НАТО, відмову від «позаблоко вого статусу». Російська військова агресія надала реальний шанс Києву нарешті пройти «точку неповернення» до статусу сателіта Москви. Міжнародний авторитет держави зміцнився, і з’явилися підстави вважати, що глибока зовнішньополітична криза останніх років буде подолана. Хоча міжнародні гарантії територіальної цілісності, суверенітету України та непорушності її кордонів виявилися примарними, але, з іншого боку, наша держава не залишилася наодинці перед нечуваними в її історії викликами.
Висновки. Зовнішня політика України у 2014 р. була позначена подіями всеєвропейського, якщо не всесвітньо історичного масштабу. Революційні події листопада 2013 р. – лютого 2014 р. та їхній розвиток протягом наступних місяців ствердили суб’єктність України, надали можливості для її переміщення з маргінесу європейської політики до центру політики світової. Було відсунуто від влади авторитарний клептократичний режим Януковича – Азарова, абсолютним пріоритетом якого постало несумісне з європей ським вибором прагнення навічно зберегти свою владу, «зцементувати» в Україні російсько білоруську політичну та соціально економічну модель. Активні дії режиму Путіна під час Євромайдану, покликані заблокувати євроінтеграцію України, виявилися марними. Геополітичні марення Кремля призвели до абсолютно неадекватних кроків з його боку. Зокрема, окупація Криму, війна на Донбасі дедалі більше руйнують систему міжна родних відносин і міжнародного права. Ці дії Росії не знайшли 60 Зовнішня політика України – 2014 Yearbook_2014.qxd 16.11.2015 22:28 Page 60 адекватної відсічі з боку США, ЄС, НАТО. Захід не одразу спроміг ся на дієву активізацію своєї політики, занадто довго обмежувався ритуальними висловлюваннями «глибокого занепокоєння». Підсумки 2014 р. лише частково надали відповідь на принци пові питання міжнародного становища та зовнішньої політики України, але відкритою залишилася перспектива просування України шляхом європейської та євроатлантичної інтеграції.
